Не секрет, що технічна освіта є одним з головних фокусів нашої діяльності. В цьому контексті, у лютому 2021 р. керівник Дистлаб Віталій Артьомов дав кілька коментарів українському виданню "КП в Україні". В цьому матеріалі ми публікуємо інтерв'ю, в повному обсязі.
Ярослав Куліш, журналіст "КП в Україні":
- Як часто для підвищення кваліфікації до вас звертаються інженери?
Віталій:
Замовлення на курсове навчання або стажування з'являються постійно. Це тренд, який не слабшає.
- Це переважно молоді люди, які нещодавно закінчили ВНЗ, або люди, які вже років 15-20 в професії?
Більшість — вже не студенти, але вони й не надто тривалий час перебувають в професії. Переважно, це молоді фахівці з досвідом роботи 5-10 років. Студентів вузів на наших курсах практично немає, та все частіше звертаються люди 40+ (переважно, з-за кордону).
- Чому навчаються молоді, а чому — вже дорослі?
Як не дивно, і ті і ті переважно вчаться азам проектування, або опановують якийсь новий для себе інструмент. Загалом, дуже чітко бачиться акцентуація на фундаментальних курсах. Це те, чому мали б навчити виші, але є як є. І люди шукають, де б закрити ці “гештальти”.
- Кого складніше вчити і перенавчати?
Слухачів без мотивації. З нашого досвіду, це здебільшого співробітники компаній, яких відправило на підвищення кваліфікації керівництво.
- Чи достатньо на сьогоднішній день знань дають інженерам в універах? Чого там вчать добре, а чого погано? І чи можуть знання, отримані у ВНЗ, швидко реалізуватися на практиці?
Якщо говорити суто про знання, то традиційно “сильним” в українських вишах вважається блок фундаментальних дисциплін. До речі, іноземні інженерні компанії, з якими Дистлаб мали нагоду співпрацювати, в першу чергу позитивно відгукуються саме про базову підготовку українських інженерів.
В той же час, досвід платформи Dystlab Education свідчить, що після вузу студенти нерідко прагнуть систематизувати ці знання, адаптувати їх до практики. І в цьому контексті їм дуже допомагають курси від інженерів-практиків — навіть з того ж фундаментального блоку, але викладеного без “води”.
Та вирішальними в становленні студента як фахівця, на мою думку, є не тільки і не стільки лекції та конспекти, скільки атмосфера, культура навчання. А з цим — серйозні проблеми не тільки в Україні, а й загалом в світі.
На жаль, технічні університети все ще транслюють застарілу, консервативну модель освіти. Фокус на фундаментальні дисципліни, обмеження вільного часу та інших свобод студентів, перевантаження незрозумілою або застарілою інформацією, дистанція між студентами та педагогічним складом, майже повна відсутність практичної складової і професійного нетворкінгу — далеко не повний перелік проблем сучасної вищої освіти.
Натомість, дуже важливо, щоб студент відчував, що він дійсно є головною персоною в освітньому процесі. Важливо, щоб він мав можливість самостійно обирати не тільки виш, а й навчальні дисципліни і навіть викладачів всередині системи. Модель, за якої розподіл викладачів є випадковим і непорушним процесом, робить студентів безсилими заручниками системи.
Це все призводить до загальної демотивації студентів і до того, що потім пояснюється як “предмет був цікавий, але викладач — не дуже”.
Вирішальною в становленні студента як фахівця є культура навчання
- Чи вистачає університетської бази, щоб людина спокійно пішла собі працювати за фахом?
На локальному ринку праці випускник вітчизняного технічного вузу має непогані шанси. Звісно, він з великою вірогідністю не виконуватиме проекти самотужки і йому знадобиться допомога старших колег або профільні курсі, але шанс отримати роботу все ж таки є.
На глобальному ринку українські випускники майже безпорадні.
Чи здатен середньостатистичний випускник механічного чи будівельного факультету України працювати на рівні з його закордонними колегами? Чи володіє він відповідною нормативною базою, стандартами, програмним забезпеченням, розмовною англійською, аби влаштуватися на роботу в Європі, Канаді, США? Якщо так — мені лишається потиснути йому (їй) руку.
Та реальність в тому, що далеко не всі випускники українських вузів здатні назвати бодай 5 провідних світових компаній у своїй галузі. Це питання, в першу чергу, до системи освіти.
- Що відбувається з випускниками далі? Яка їх частина йде працювати не за фахом, та чому?
За моїми особистими спостереженнями, бажання працювати за фахом виявляють не більше 10-15 % студентської спільноти. Скоріш за все, потім (в перші роки роботи) цей відсоток стає ще нижчим, за рахунок переорієнтації на інші сфери.
Втрата цікавості до професії відбувається майже з першого курсу. Якщо в освітньому закладі не відчувається прогрес, відсутній зв'язок зі світом, то студент опиняється в бульбашці. Цей простір не залучає його до інженерної практики, не демонструє активного професійного життя, не знайомить з цікавими і різноманітними людьми зі сфери — і студент автоматично демотивується. На виході, такого студента цікавить лише диплом.
На глобальному ринку українські випускники майже безпорадні
- Які напрями інженерії зараз потрібні Україні? Які інженери можуть вільно знайти собі роботу?
На мою думку, відкриття тих чи інших інженерних напрямів залежить суто від інтересів конкретної професійної спільноти.
Теоретично, в Україні можуть “вибухнути” будь-які інженерні сфери — космічна, машинобудівна, біотехнологічна. Теоретично, бо жодна з цих сфер не з'явиться примусово. Це може статися тільки органічно, за сприятливих економічних умов.
Ми бачимо, що розвиток науки і техніки роблять не уряди, а конкретні люди. Рідше — одинаки, частіше — творчі колективи, стартапи, компанії. Але цим процесам передують сприятливі економічні умови, лагідні інвестиційні ландшафти, врівноважені податкові системи. Задача держави тут — не заважати і не керувати, а допомагати.
В силу наведених вище проблем, особисто я радив би українським вишам якомога скоріше розконсервуватися і не фокусуватися на підготовці інженерів самотужки. Цей виклик їм вже не подолати.
Набагато простіше і доцільніше використати досвід і технічну базу провідних країн. Тобто навчати молодь там, де для цього є все необхідне (і значно якісніше). Наприклад, робити масові стажування студентів і викладачів за кордоном. Розбудова ж нових навчальних закладів або їх локальне реформування може обернутися черговим неповоротким довгобудом з нецільовим використанням коштів. Це тривалий і малоефективний процес, з сумнівним майбутнім. Діяти треба тут і зараз, швидко та ефективно.
Можна піти й іншим шляхом — запрошувати до себе іноземних професорів, які не тільки вчать студентів, але й самі активно практикують, консультують інженерні і технологічні компанії, створюють стартапи тощо. Так, це недешеві кадри, але саме цей вектор мав би продемонструвати нашим студентам, на що рівнятися в глобальному сенсі, куди рухатися. Звичайно, було б класно, щоб і українські викладачі читали лекції, наприклад, студентам Гарварду чи МТІ, або консультували Google чи SpaceX…
Колаборація вузів з приватними інноваційними центрами, в теорії, також може підвищити якість підготовки фахівців. В теорії, бо за 5 років роботи, з пропозицією співпраці до нас не звернувся жоден виш України, хоча ми маємо курси виключно від практиків і співпрацюємо з інженерами з усього світу.
Щодо конкурентоспроможності, то за моїми власними спостереженнями, знайти собі роботу здатен інженер будь-якого фаху. За бажання, звісно. Проектувальники будівель, інженери систем ОВіК, конструктори машинобудівної сфери — ринок потребує кожного з них. Особливо глобальний ринок та ринок інженерного фрілансу.
Вузам не треба готувати інженерів самотужки — цей виклик їм вже не подолати
- Які інженери, навпаки, шукатимуть роботу довго і нудно? І чому саме так?
Інженери, які не здатні вчитися.
Технології майже в усіх галузях розвиваються, тож й фахівці мають тримати себе “в тонусі”. На жаль, у технічних вишах ще досить розповсюджений стереотип про “освіту на все життя”. Це хибний і небезпечний міф, який у майбутньому не дозволяє багатьом інженерам швидко поміняти фах або опанувати нові інструменти.
- Питання руба. Якщо дитина не надто сильна у фізиці і математиці, чи варто їй йти до ВНЗ на інженера? Адже вступити доволі легко, часто беруть навіть з невеликими балами ЗНО. Або це буде марна трата часу?
Маю переконання, що задля досягнення будь-якої мети, в тому числі в інженерній справі, потрібні перш за все бажання і свобода.
Припустимо, бажання у дитини вже є. А як щодо свободи?
На превеликий жаль, цю свободу не культивують ані школа, ані виші. Фізика, математика — лише інструменти, які можна опанувати будь-де, будь-коли. Це суто технічне питання, як-от навчитися водити машину: раніше не сідав за кермо, а зараз знадобилося. Відчув, що хочу розібратися з другим законом Ньютона чи теоремою Піфагора, у 38 років. Ну, це ж чудово!
Йти чи не йти в університет — питання свободи. Тобто бути, відчувати себе інженером, це тут головне. А далі, ви можете опановувати науки у свій власний спосіб, за своєю власною навчальною траєкторією. Ютуб, соцмережі, купа навчальної літератури, фахівці з усього світу — все це сьогодні під рукою. Почати можна будь-якого дня, з будь-якої сторінки підручника.
Натомість, школи, вузи та інші зарегульовані заклади освіти за інерцією схиляють нас до заздалегідь визначеної освітньої програми. Але програма ця більше схожа на кабіну того військового літака, яку робили під середньостатистичного пілота — незручна для будь-якого пілота, в принципі.
Загалом, роль системи освіти (і, тим паче, конкретного навчального закладу) в процесі підготовки фахівця сильно перебільшена — якщо людина хоче стати інженером, вона ним стане. Це питання усвідомлення власних цілей і бажань, а контент знайдеться — в університеті, на курсах, в Інтернеті. Це підтверджують випадки, коли до нас в Дистлаб потрапляють фахівці з інших сфер: опанувати нову професію ніколи не пізно, якщо є інтерес.
Отже, моє побажання теперішнім і майбутнім інженерам — слухайте себе і робіть, як вам каже серце. Тоді це не буде сприйматись як марна трата часу. Успіхів!
